герої

Герої не вмирають / Герои не умирают

Юрий Викторович Коваленко.

31 марта 2015 посмертно награждён званием Герой Украины с вручением ордена "Золотая Звезда"— «за исключительное мужество, героизм исамопожертвование, проявленные при защите государственного суверенитета итерриториальной целостности Украинского государства, верность военной присяге».

ПодполковникЮрий Коваленко - заместитель командира отряда 3-го полка спецназа первымпрокладывал дорогу нашим войскам, которые выполняли задачу по прикрытиюгосударственной границы и двигались с юга. Группа Коваленко шла в авангарденаступающих войск. Именно он нашел брод через Миус у Кожевни, именно он первымвывел наши части к Изварино, его группа шла впереди, когда трижды наши выбивалибоевиков с пропускного пункта. Без этих эффективных действий быстрый выходнаших войск от Амвросиевки к Изварино был бы невозможен.

Коваленко был великолепным воином, настоящим спецназовцем - агрессивным,уверенным в себе, инициативным. Из таких же отличных бойцов состояла и егогруппа.

Трудно переоценить значение их успешных действий в то время. Они действовали некак спецназ. Они были разведчиками, проводниками, они поднимали в атаку,обеспечивали управление. Пока многие части с трудом осознавали, что онинаходятся на войне, такие воины как Коваленко шли впереди и увлекали своимпримером, прокладывали путь. И первыми шли в бой.

15 июля группа собралась для планирования нового боевого выхода в селе Провальеблиз Свердловска, это была крайняя точка, занятая нашими войсками. Внезапнорасположение подразделения было накрыто минометами противника с территории "братского" народа - это был один изпервых обстрелов. Одна из мин упала прямо между нашими бойцами. Восемьспецназовцев погибло на месте, еще один умер от ран 21 июля.

Они отдали жизни своей стране, до конца оставаясь верными присяге и воинскомудолгу.

Старший сержант Николай Алексеев

Младший сержант Богдан Каравайский

Старший солдат МаксимВербовой

Старший солдат Максим Бендеров

Старшина Виктор Гаркавенко(умер от ран 21 июля)

Старший солдат Станислав Майсеев

Старший солдат Иван Марков

Старший солдат Дмитрий Рябый

Герої не вмирають / Герои не умирают

Олександр Чалапчій

30 років, одружений, має двох доньок. До війни працював майстром електрогазозварювання на виробничому комбінаті.

Хобі: вироби з металу, художнє кування.

Він був мобілізований до кіровоградського 34-го батальйону територіальної оборони, втратив обидві ноги під час артобстрілу 28 вересня 2014 року під шахтою Южна. Його світлина на стільці: два протези ніг, а на обличчі — широченна, щира усмішка — вражає до сліз. Навіть у такому стані він радіє життю.

А починалось все з Майдану. Ось що розповідає Олександр: «18-19 лютого я був на Майдані. Потім додому повернувся. Думав, тепер все буде добре, Янукович втік, вся нечисть порозбігалася, класно заживемо. І тут почали віджимати Крим, зайшли війська, які забули про офіцерську честь і негарно себе поводили з нашими солдатами. Якось прикро мені стало, тим паче, що в 2004-му році я служив саме у Феодосії. Навіть кадри показували, як заблокували частину, де я служив. І я зі своїм військовим квитком пішов у військкомат, попросив, щоб мені дали повістку, – показати своїм рідними, що мене, мовляв, мобілізували.

Світлини за 2015 рік

Багато наших хлопців з району поїхало воювати, навіть мої студенти серед них були, які вчились у мене на сварщиків, – я майстер виробничого навчання по електрогазозварюванню, хоча зараз уже не викладаю – не можу показати необхідні трудові прийоми».

Тут і далі автори: Олександр Мордерер, Тетяна Рубльова

«Я коли вийшов з наркозу і побачив, що в мене немає ніг, змирився з тим, що буду тепер на візку. Головне – живий. Для мене найважливіше, щоб моя сім’я була здорова і щаслива, – каже Олександр.  – Спочатку донька питала, де мої ноги? А потім звикла і вже почала мене малювати без ніг. Вона – моя помічниця: подає протези, палицю, одяг. Жінка в декреті з дитиною меншою, а я зі старшою в школу, зі школи… Оля мріє стати лікарем-анестезіологом, добре вчиться».

Проте, Олександр не забув про своїх побратимів, став волонтером: «Зараз я допомагаю хлопцям, з якими воював. Тим акумулятора вислав, тим – ската. Джип роблю грузинам. Продукти передаю». А ще, як це не парадоксально, він сумує за бойовим минулим: «Тягне мене туди. І я не один такий – з ким не спілкувався, всіх тягне. Тому що там хоч і війна, і смерть, і страх, а все по-справжньому, немає ні заздрощів, ні докорів, ні злоби. Всі однакові, всі рівні, незважаючи на вік. Один за одного горою стоять, один одному спину прикривають. А в нас уже почали плітки ходити, що зброєю, мовляв, торгував, ще якась маячня. Людина, що прийшла звідти, морально не витримує оці чвари, плітки… Слухайте, та молитися треба на тих хлопців, що там воюють.

Їдеш, наприклад, у поїзді чи автобусі і чуєш в спину: «От воно йому треба було йти воювати? Сидів би дома, з ногами залишився б». А ти думаєш: «Звичайно, я міг бути біля жінки, дитини, спати в ліжку, їсти нормально, а не раз у два дні». Але ж я робив це для того, щоб мої діти ніколи не знали, що це за звук, коли танк стріляє чи автомат. Якось зайшла до нас на блокпост цивільна сім’я, і тут почався обстріл. І хлопчик маленький каже: «О, це танк стрельнув, а це автомат». Це ж просто жах!

А взагалі, якби мені запропонували щось змінити у житті, нічого не поміняв би. Я не жалкую, що ноги втратив. Я знав, заради чого йшов воювати».