Радіо "Свобода"

Те, що Путін виробляє в Алеппо, – це те, що він не зробив минулого або позаминулого року в Києві

Офіс ООН із прав людини повідомив 13 грудня, що має свідчення про страти цивільних у східних районах сирійського Алеппо, які напередодні взяли під контроль урядові війська президента Башара Асада за підтримки російських військових. У Росії, однак, кажуть про гуманне ставлення урядових сил Сирії не лише до цивільного населення Алеппо, але й до антиурядових повстанців.

Що ж відбувається в Алеппо? І який стосунок це має до України? Про це Радіо Свобода запитало провідного наукового співробітника НАН України Юрія Костюченка, який до останнього часу підтримував зв’язок із активістами гуманітарних місій із Алеппо.

– Що, за Вашою інформацією, відбувається в Алеппо?

– Після падіння 12 грудня останніх кварталів, які утримували повстанці, під загрозою знищення опинилися близько 15 тисяч осіб, яких іранські та російські найманці Асада вважають пособниками терористів. Ті, кого Асад найняв, проводять те, що звикли робити, а саме – «зачистку».

У їхній традиції це – те, що ми визначаємо як масове вбивство, тобто вони вбивають усіх, кого бачать. Близько 6-ї вечора понеділка почали надходити повідомлення про початок різанини, які влаштовують асадівці в Алеппо.

Юрій Костюченко

​– Звідки у Вас така інформація?

– Ще учора ввечері й вночі там працювала Сирійська обсерваторія (моніторингова група, що фіксує випадки порушення прав людини під час конфлікту у Сирії – ред.), активісти з гуманітарних організацій, співробітники сирійської гуманітарної організації «Білі шоломи», які відмовилися виходити. Вони до останнього моменту передавали інформацію.

Загалом до того, як перервався зв'язок з блокованими кварталами (це сталося приблизно о 3-й ночі), було отримано повідомлення про вбивство не менше, ніж 180 осіб. Зараз підтверджено загибель 87 цивільних осіб, серед яких 13 дітей. Повідомлені імена цих жертв.

Такі позасудові старти відбувалися в районі Каласех, на вулицях Аль-Фірдоус та Аль-Саліхеїн, у шпиталі Аль-Хайят. Було вбито членів родин Аїм, Альхасан, Масрі (загалом 14 осіб), Сіндат (9 осіб, серед яких 4 неповнолітніх), Фассір, Хайджар, Екко, Фаель (загалом 25 осіб). 

​Я не знаю подальшої долі тих людей, які виходили зі мною на зв’язок.

Також один активіст написав, що, зважаючи на значні втрати та необхідність використовувати когось в якості «живого щита» при наступі, асадівці проводять примусову мобілізацію в захоплених кварталах Алеппо. І за останні дві доби було мобілізовано до 7 тисяч молодиків.

При стратах в районах Каласех та у шпиталі Аль-Хайят було зафіксовано росіян, в інших випадках – іранців та «Хезболлу».

Кілька кварталів заблоковано і перебувають під постійними обстрілами, хоча наступу на них не ведеться і даних про перебування загонів опозиції в них немає. У цих кварталах – Саїф аль-Давла, аль-Езаат, аль-Забадія, Салаг Еддін, аль-Машад, аль-Секкарі та аль-Амірія – за різними оцінками, там перебуває до 80 тисяч осіб, проти яких просто розв'язано терор. Місцеві активісти пишуть, що артилерійські обстріли ведуть росіяни.

– Які висновки з цього Ви можете зробити?

– На мій погляд, конфлікти в Сирії та в Україні – це взаємопов’язані конфлікти, це фронти однієї війни. І там, і там ми маємо справу з просуванням одних і тих самих інтересів на глобальному рівні. Там відпрацьовує певні елементи військових дій безпосередній ворог України. Те, що там відбувається, – це те, що не відбулося у нас.

Ми маємо вивчити цю ситуацію й зробити висновки для України, і з точки зору військової безпеки, і з точки зору соціальної безпеки.

Те, що Путін виробляє в Алеппо, – це те, що він не зробив минулого або позаминулого року в Києві. Сирійці гинуть, зокрема, і за нас. У певному сенсі – це так. Путін зриває на сирійцях свою злість за свою поразку в Україні. Ті геополітичні амбіції, які Путін не зміг реалізувати в Україні, Путін реалізовує на Близькому Сході.

Ми маємо дивитися на Алеппо й розуміти, що це могло бути в нас – у Києві, у Дніпропетровську, у Львові.

Висновки для нас полягають у тому, що немає питань міжнародної безпеки, які нас не стосуються. Все стосується всіх. І ще дуже важливо усвідомити, що відсутність консолідації в суспільстві збільшує загрози й може призвести до поразки.

Ми маємо привертати увагу людей до цієї ситуації, увагу міжнародної спільноти, ми маємо допомагати у вирішенні цієї проблеми тими засобами, які в нас є. Ми маємо робити те, що ми можемо зробити.

Якщо ми закриємо очі на те, що відбувається у Левантійському регіоні, на Близькому Сході, у Сирії, в Алеппо – там буде повторення історії зі Сребреницею, там буде геноцид.

Авторка статті: Ірина Штогрін

Джерело: Радіо "Свобода"

Україна і Росія. Князь Володимир і походження української мови

«Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни», – писав Юрій Шевельов в есеї «Москва, Маросєйка» у 1954 році, коли в СРСР помпезно відзначали 300-річчя Переяславської ради як «свято возз’єднання» України з Росією.

Натомість Шевельов мав інший погляд на цю подію: «Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії».

Війна на полі культури супроводжує й нинішній, уже збройний наступ Росії на Україну.

Підтвердженням цього є відкриття в центрі Москви пам’ятника Київському князю Володимиру Великому.

Урочистий характер події визначив і день, обраний для неї, – 4 листопада, який в Росії святкують як День народної єдності, і участь у ній найвищих осіб – президента Путіна і патріарха Московського Кирила.

Ідея народної єдності була провідною і у виголошених промовах. У виступі Путіна Київський князь Володимир постав як «збирач і захисник руських земель, як далекоглядний політик, який створив основи сильної, єдиної, централізованої держави, яка об’єднала в результаті в одну величезну сім’ю рівні між собою народи, мови, культури і релігії».

На єдності народів, буцімто об’єднаних князем Володимиром, наголошував і патріарх Кирило, дещо змістивши акценти. Він назвав Київського князя «символом єдності всіх народів, батьком яких він є, а це народи історичної Русі, які нині проживають у межах багатьох держав. Пам’ятник батькові може бути скрізь, де живуть його діти, в цьому немає жодного протиріччя. Але погано, коли діти забувають, що у них один батько».

Як бачимо, Московський патріарх намагався згладити когнітивний дисонанс, спричинений тим, що пам’ятник Володимиру Великому встановлено в Москві, на місці якої в часи його правління була лише болотиста річка, а Московське царство виникло через кілька століть після його смерті. Відтак Володимир не міг бути «збирачем земель руських» у тому геополітичному значенні, яке вкладає в це поняття очільник Кремля.

Цей новітній артефакт російської монументальної пропаганди свідчить про те, що імперське трактування Київської Русі як «колиски трьох братніх народів – російського, українського і білоруського» – лишається в Російській Федерації канонічною історичною схемою.

Варто нагадати, що саме завдяки концепції «спільної колиски» Росія привласнила стародавню Українську державу, її писемну спадщину і навіть її назву, замінивши первісне наймення росіян «московити» на дивне прикметникове утворення «русскіє».

Натомість для українців і білорусів «колиска трьох братніх народів» загрожує перетворитися на труну, бо один із «братніх народів», подібно до клептопаразитичного птаха, робить все, щоб викинути із гнізда його справжніх господарів і посісти їхнє місце.

Концепція «общерусского языка» Олексія Шахматова

Претензії Росії на Київську Русь обґрунтовувала спеціальна лінгвістична теорія походження мов «трьох братніх народів». Її творцем був російський мовознавець Олексій Шахматов. Згідно з його концепцією, російська, українська і білоруська мови певний період існували у формі єдиної спільної мови (в російській термінології – «общерусского языка»). Як самостійні мови вони буцімто сформувалися уже після розпаду цієї спільної мови лише у ХІІ – ХІV століттях.

Аргументація Шахматова була доволі плутаною, у час своєї появи вона викликала дискусію і була прийнята далеко не всіма вченими. Але ті переваги, які вона надавала для виправдання російських претензій на Київську Русь, повною мірою використав совєтський тоталітаризм. Більшовики впровадили схему Шахматова як догму в усі гуманітарні науки. Концепція єдиного для українців, росіян і білорусів «общерусского языка», яка фактично продовжила втілення імперського проекту формування «триєдиного російського народу» стала ефективним інструментом зросійщення й винародовлення українців і білорусів з перспективою остаточного їх розчинення у російській етнічній спільноті.

Показово, що в російській «Вікіпедії» назву «Київська Русь» замінили на «Древнерусское государство», а стаття «древнерусский язык» тлумачить цю мову у відповідності до концепції Шахматова як мову східних слов’ян, що є «спільним предком білоруської, російської та української мов». Порушуючи принцип енциклопедичної об’єктивності, російська «Вікіпедія» не наводить іншу теорію, яка спростовує існування такої спільної східнослов’янської мови.

Дослідження Шевельова про походження української мови

Хиткість теоретичних побудов Шахматова і помилковість його висновків довів Юрій Шевельов у дослідженнях з історії слов’янських мов, які завершились його фундаментальною працею «Історична фонологія української мови», що була опублікована англійською мовою у Гайдельберзі в 1979 році.

Видатний славіст на основі дослідження писемних пам’яток і діалектних фактів спростував теорію про існування єдиної мови східних слов’ян у середньовічний період і довів, що українська мова, як і інші слов’янські мови, почала формуватися як окреме мовне утворення безпосередньо із спільнослов’янської після її розпаду у VІ-VІІ століттях.

На це фундаментальне дослідження Шевельов витратив багато років своєї плідної наукової діяльності в еміграції. Попри те, що вченому належить багато досліджень у різних галузях філології, саме цю працю він вважав найважливішою справою свого життя.

Близька приятелька Юрія Шевельова Оксана Соловей згадувала: «Колись давно, коли ще незрушно стояла глуха стіна між еміґрацією й Батьківщиною, Юрій Володимирович промовив: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови».

Дослідження з історії української мови зробили видатного славіста персоною нон-ґрата в Совєтському Союзі. На батьківщині функціонери від мовознавства обкидали його ім’я, що на той час уже здобуло високий авторитет у колах зарубіжної славістики, брутальними лайками – «фашистський прихвостень», «гітлерівський прихвостень», «український буржуазний націоналіст».

Єдиною підставою для таких звинувачень були публікації Шевельова в харківських виданнях «Нова Україна» та «Український засів» у 1941-1943 роках. Жодних доказів колаборантства його науково-популярні статті з різних питань українського мовознавства та літературознавства не містили, але, оскільки ці видання у радянський час перебували у закритих спецсховищах, перевірити слушність обвинувачень ніхто не міг.

Нині завдяки зусиллям харківського мовознавця Сергія Вакуленка та його учениці Катерини Каруник, які розшукали в архівах та оприлюднили у 2014 році згадані публікації Шевельова в книзі «Дорогою відрадянщення», кожен, хто цікавиться спадщиною Шевельова, має можливість ознайомитися з текстами, що спричинились до паплюження його чесного імені.

Сергій Вакуленко у співпраці з Андрієм Даниленком здійснив також переклад «Історичної фонології української мови». Книга обсягом понад тисячу сторінок вийшла в 2001 році в харківському видавництві «Акта».

«Значення цієї праці для поширення правдивих знань про історію української мови важко переоцінити. «Книга рішуче відходить від деяких кліше й не вкладається до офіційно прописаної схеми. – Писав Шевельов у передмові до неї. – Автор здає собі справу з того, що в наші дні провідна роль у ширенні певних наборів ідей належить атомовим бомбам, танкам, засобам пропаґанди та відвертому пристосовництву – як за доби Середньовіччя вона належала вогнищам інквізиції, пропаґанді та тому ж таки пристосовництву. І все ж хочеться вірити, що неперекручені факти й обґрунтовані думки зрештою вторують собі шлях».

Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Джерело: Радіо "Свобода"

Радіо "Свобода" підготувала невеличкий тест з нагоди свята. Перевірте свої знання :) »

http://www.radiosvoboda.org/a/28104263.html

Раді пропонують розглянути законопроект про особливий статус релігійних організацій з країни-агресора

Як повідомляється на сайті Ради, проект постанови №4511/П Княжицький зареєстрував 10 жовтня.

Законопроект №4511, який своєю постановою пропонує ухвалити за основу Княжицький, передбачає надання особливого статусу релігійним організаціям, керівні центри яких розташовані в державі-агресорі. Також пропонується передбачити особливу процедуру реєстрації статутів таких релігійних організацій, ввести в практику підписаниx договорів (угод) між державою і керівництвом вказаних релігійних організацій.

Крім того, пропонується погоджувати з уповноваженим державним органом запрошення іноземних громадян для проповідницької діяльності на території України.

Документ також передбачає, що в разі систематичного порушення чинного законодавства України, встановлення факту співпраці з «представниками мілітарно-терористичних угрупувань… уповноважений державний орган ініціює припинення діяльності такої релігійної організації на території України».

Серед завдань законопроекту є своєчасне виявлення можливих проявів зовнішнього впливу і втручання з «боку держави-агресора через релігійний фактор в державно-конфесійну, міжконфесійну сферу відносин в Україні та на перебіг суспільно-політичні процеси у державі».

У січні 2015 року Верховна Рада визнала Росію державою-агресором. Законопроект про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких розташовані на території держави-агресора зареєстрований в квітні цього року.