тюрьма народов

Кацап Георгій Жуков і його воєнні злочини. Правда про маршала "Пабєды". Коротко.

Спершу село наповнили чужі крики. З кожного двору лунало: «Гаварі где хлєб, сука! Куда прячєш народноє добро?». Вигуки супроводжували інші, не менш  дражливі звуки - зі скрипом зривалась підлога, брязкав розбитий посуд, з шурхотом валились солом‘яні стріхи. Де-не-де крізь суцільний гул проривалися різкі постріли. 

Потім село тихесенько вило. Моторошне скавучання лунало з під кожної хати. То не худоба чи коти-собаки (їх вже кілька місяців як не було), а люди. Якби було кому прислухатися до того  виття то міг би почути  одне лише слово із мови, що колись була людською. «Їсти, їсти, їсти»- видушували із себе страшні істоти,  похитуючись на порогах своїх хат, які стали їх гробівцями. 

А потім село замовкло. Жодного звуку. 

На фото 1933р. одне з сел біля Харківа, щезло, що навіть назви не зберіглося, хіба десь в архівах.

Є на Янівському (Цвинтар у Львові) могила.. Братська усипальниця замордованих клятими москалями дітей. Віком від 1 дня до трьох років і два неповнолітніх . Ні, не в час війни, не в Осьвєнцимі чи Дахау, і навіть не за часів голодоморів - у львівських тюрмах, між 1949 і 1951. 

На цвинтар їх привозили таємно і вночі із Замарстинівської в’язниці та «Бригідок». Це були діти матерів, які перебували під слідством чи були замучені НКВС за політичниими мотивами, за проукраїнську діяльність.

 Проте страшно не лише тому. Десь тут, між нами, у Львові чи Києві, Одесі чи Маріуполі, Харкові чи окупованому Севастополі спокійно і в почестях доживають їхні кати. Бо ми спромоглися з важкими потугами заборонити компартію, частково реабілітувати невинно знищених, поставити скорботні меморіали - і все. А незасуджена система (якій нацизм за рівнем звірств, цинізму і кількості жертв навіть до колін не доріс) продовжує жити і клонуватися.

Всі ці медведчуки, ківи, бужанські, шарії, кернеси, рабиновичі і прочая шуфричі росли на ідеології, носіями якої були і є "живиє свідєтєлі вєлікіх пабєд" над загнаним у рабство "савєцкім народом". 

На фото українка у вишиванці, на обличчі - шок від побаченого в тюрмах Львова. 

Позаду люди, які прикривають обличчя хустинками через сморід від розкладання тіл. А ще - німці, які документують радянськи злочини.

На час, коли 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, радянські в’язниці були переповнені політичними арештантами. Особливо це стосувалося тюрем прифронтової зони, зокрема й у Львові, де було три в’язниці: № 1 – на Лонцького, № 2 – Замарстинівська та № 4 – Бриґідки. Тюрма № 3 розташовувалася у Золочівському замку. Львівські тюрми були переповнені  (у тюрмі на Лонцького при ліміті 1500 осіб перебувало 3 638 в’язнів). У тюрмах Львівщини станом на 22 червня 1941 р. було 5 424 в’язні.

Негайним офіційним заходом у вирішенні проблеми переповнення в’язниць став наказ № 2445/М наркома державної безпеки В. М. Меркулова від 23 червня 1941 р. У документі йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в «исправительно-трудовые лагеря», і тих, кого необхідно розстріляти як «ворогів народу» (це завдання покладалося на місцеве керівництво НКВС). Екзекуції розпочалися 22 червня, коли було розстріляно засуджених до смертної кари 108 осіб.

Із проміжного звіту начальника тюремного відділення УНКВС Львівської області Лермана відомо, що станом на 24 червня у тюрмах Львова та Золочева було розстріляно 2072 особи, а 26 червня затвердили розстрільні списки – ще 2068 осіб, що підлягали знищенню. Їх розстріляли протягом 24-28 червня. Так у Львівській області було розстріляно 4140 в’язнів. Близько півтисячі осіб було заарештовано протягом 22-28 червня, коли тривали розстріли. У доповідній Лермана йшлося про те, що тюремні документи на нових арештантів належним чином не оформлювали. У більшості випадків навіть не викладали звинувачень, проте упевнено називали в’язнів шпигунами, диверсантами, причетними до ОУН, тобто особами, що підлягають розстрілу. Зокрема у тюрмі на Лонцького було убито 42 % від усіх розстріляних в’язнів Львова.

Спочатку в’язнів розстрілювали у звичний для практики НКВС спосіб: індивідуально у спецкамерах пострілом у потилицю. Коли наближався фронт, а плани не було виконано – розстрілювали масово: зганяли в’язнів до камер підвалів та через дверцята для передачі їжі стріляли з автоматичної зброї. А в останні дні перебування НКВС у тюрмах кидали до камер гранати, або відкривали двері камер, в’язні виходили в коридор, гадаючи, що їх звільняють, та в цей момент їх розстрілювали з автоматичної зброї.

Загалом у тюрмах України на початку німецько-радянської війни протягом кінця червня – початку липня 1941 р. було убито близько 24 тисяч політичних в’язнів.

На фото - справка из сельсовета от 13 сентября 1954 года.

В этой справке - все. Весь смак коммунистическо-советской власти. На дворе - ХХ век. Уже существуют компьютеры, стиральные машины-автоматы, построены циклотроны и запущены в космос первые ракеты.

А в самом центре Европы - настоящее крепостное право. Рабство. В самом центре Европы украинский селянин не имеет права без разрешения  председателя сельсовета покинуть село даже на один день. Если в столице советской Украины этого "гражданина" страны "где так вольно дышит человек" остановят менты и у него не будет этой справки, Александр Петрович Буряк уедет минимум на год лес валить.

В СССР рабство было введено в 1932 году. Зачем? А чтобы люди из колхозного "рая" не бежали. Потому, что в колхозах пахали от зари до зари, а денег за этот каторжный труд не платили. И жили в колхозах люди, как в начале ХІХ века, натуральным хозяйством. Получая в конце года за каждый отработанный день по 1-2 килограмма зерна. А бывало, что и известную фигуру из трех пальцев.

Обратите внимание на цель поездки Александра Петровича Буряка в Киев. Он не на лечение, не на балет и не в планетарий едет. Он едет за хлебом. Село Бабычиха Переяслав-Хмельницкого района я в Интернете не нашел - очевидно в результате бурной деятельности коммунистов оно давно исчезло с карты. Но от самого Переяслава до Киева - 87 километров.

И вот мужик едет 80 километров чтобы хлеба купить. Потому, что в сельском магазине его нет. Человек всю жизнь хлеб выращивал под мудрым руководством родной Коммунистической партии. Но не может его свободно купить.

И на злого Сталина не спишешь эту нищету и бесправие, которое в 1920 году пршло в Украину на штыках красножопой армии. Ибо уже полтора года как лежит труп Сталина рядом с трупом Ленина. А рабство все еще существует. И денег колхознику все еще не платят.

Деньги колхозникам стали платить только в 1966 году. Ну, как платить... На 40 рублей не зашикуешь. Но хоть что-то. И даже пенсию для колхозников ввели. Правда, своеобразную. Ее не государство платило, а колхоз, в котором мужик работал. Если колхоз богатый, то и пенсия была приличная - рублей 20. Или даже 22. На 10 кило знаменитой колбасы "Докторская".

А если колхозы бедные, то и пенсия была 12 рублей, или даже 3 рубля. Веселись, мужичина!

А крепостное рабство в СССР было отменено только 28 августа 1974 года. Как раз в этом году состоялся первый чемпионат мира по шахматам среди компьютерных программ, а в США запущен первый спутник связи для GPS