галичина

Марш националистов во Львове

Не живу в Украине, поэтому спрашиваю у экспертов: реально творится такая дичь во Львове с 2018 или же просто десяток непонятных пассажиров один раз орнули ради политических очков?

Фашизма с нацизмом на украине по прежнему нет, а зигующие СС-овцы в качестве "национальных" хероев есть...

Мінімалістичні пейзажі Галичини від українського фотографа

Львівський фотограф Юрко Дячишин подорожує по Західній Україні в пошуках рівнинних пейзажів.

Поля – нехарактерний пейзаж для Галичини: рельєф цієї історичної області на заході України формують відроги, невеликі пагорби, долини річок. Але Юрко Дячишин побачив Західну Україну такою – рівною і поораною.

Спочатку Дячишин робив невеликі вилазки недалеко від Львова. Потім експедиції стали довшими – фотограф їхав вранці і повертався додому вночі. З травня 2017 року він здійснив понад 40 поїздок, в цілому подолавши 6,5 тисячі кілометрів.

На фотографіях серії «TerraGalicia» немає ні людей, ні тварин, ні будівель; немає заходів і світанків – «нічого зайвого».

– Я знімав у Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях. Ландшафти Галичини прості, тому потрібно добре постаратися, щоб знайти щось незвичне. Завжди є спокуса включити в кадр занадто багато об’єктів або планів, але я з цим борюся. Сподобалося спостерігати, як змінюється пейзаж в різні пори року. Є місця, які дуже гарні навесні, але влітку стають нецікавими. Робота над «TerraGalicia» почалася навесні 2017-го. Мені хотілося «візуального перезавантаження», і я відправився фотографувати за місто. Під час невеликої подорожі зрозумів, що і як хочу зробити. До цього я ніколи не знімав краєвиди, ставлячись до цього жанру з часткою презирства. Мені здавалося, що в пейзажних фотографіях немає повідомлень, немає філософії. Тепер я отримую задоволення від роботи. Пейзажі вчать бачити по-іншому, заспокоюють. Це свого роду терапія.

Торжественные похороны эсэсовцев

"...Степан Полторак, будьте так добры, сообщите, пожалуйста, кто санкционировал присутствие военнослужащих ВСУ на перезахоронении останков солдат 14й дивизии Ваффен СС? -пишет победивший на 25 округе в Днепропетровске Максим Бужанский

Кто отдал команду военнослужащим ВСУ накрыть гробы с останками солдат 14й дивизии Ваффен СС Государственным Флагом Украины?
Как Вы оцениваете исполнение Государственного Гимна Украины в присутствии военнослужащих ВСУ при перезахоронении останков солдат эсэсовской дивизии?

Кто дал команду военнослужащим ВСУ на отдание воинского салюта при перезахоронении останков солдат 14й дивизии Ввффен СС?

Известно ли Вам, что Нюрнбергский Трибунал признал СС и все её подразделения, преступной организацией?

Известен ли Вам приказ Генштаба ВСУ от 28.06.2018 года, об организации выполнения в ВСУ закона Украины об осуждении коммунистического и национал-социалистического тоталитарных режимов?

Рассчитываю на Ваш ответ, если возникнут сложности, в день принятия присяги народного депутата, подкреплю свой вопрос депутатским запросом."



https://varjag2007su.livejournal.com/4774244.html - цинк

Гробы эсэсовцев под украинским флагом, это же так естественно.

Стоит напомнить, что если бы дело только в гробах, персонажи в эсэсовской форме во Львове ходят не только на похороны и фотографии на этот счет неоднократно выкладывались.

По существу, во Львове в националистической и нацистской среде уже давно успешно создан культ эсэсовской дивизии "Галичина", который экплуатируются с ведома и при попустительстве местных властей, напрямую нарушающих даже украинские законы о запрете пропаганды нацизма.

Риторические вопросы, которые задает Бужанский, давно имеют простой ответ - все это они прекрасно знают и действуют совершенно сознательно, точно также как и те, кто их покрывал до недавнего времени или покрывает сейчас.

_____________

https://colonelcassad.livejournal.com/5167759.html

Як Іван Франко вибори програв

Було літо 1898-го. Іван Франко втретє був серед кандидатів до австрійського парламенту від Радикальної партії на додаткових виборах в окрузі Тернопіль—Збараж—Скалат. Усебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Франко проявив себе на багатьох ділянках української культури. Тернополяни добре знали Каменяра не лише як видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста, а й як завзятого політика і творця першої не лише в Галичині, а й в усій Україні (зокрема і в Тернополі) партії європейського зразка. Іван Якович розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що відбувалися в краї.

Чимало з тих ідей позастолітньої давності актуальні й досі. Радикальна партія Франка мала свій електорат, програму і, найважливіше (чого потім не мали інші партії), — у неї був механізм дій. Геніальність Франка полягала в тому, що, знаючи тогочасну конституцію Австро-Угорщини, він знаходив у ній такі ходи, сентенції, які дозволяли висувати певні питання і проблеми українського характеру. Зокрема, це було питання самостійності України. Партія мала програму-мінімум і програму-максимум. Мінімум — створення Галицької автономної області. Максимум — соборної України, яка б об’єднала всіх українців.

Українці західного регіону були рішуче переконані, що є окремим народом і не мають нічого спільного з українцями з Великої України, так само, як і з поляками. Називали себе «русинами», і Франко першим у 1893 році почав замість терміну «руський», «руська» вживати слово «українська», «український». Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму.

31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського (він був приятелем самого австрійського намісника графа Бадені). Відтак українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в Галичині представника.

Навчена гірким досвідом 1895–го, Ольга Хорунжинська, дружина Франка, благала й відраджувала свого чоловіка кандидувати в 1897–му:

“— Ти подумай добре, Іванку. Благаю! Ти вже забув, як тебе продали і зрадили у Тернополі? Тебе пани знову не допустять! Адже ж можеш відмовитися. Скажи, що маєш хвору жінку і четверо дітей!
— Говориш, як дитина! — спокійно реагував на слова дружини чоловік. — Невже тільки маю про свою домівку дбати? Людина не може жити тільки сама для себе, мусить мати і суспільні обов’язки…”

Програвши знову на виборах до австрійського парламенту у Відні (владна адміністрація легко змогла примусити українців страхом, корупцією та іншими шахрайськими засобами програвати вибори, і Франко не зміг здобути посольського мандата, хоча симпатії виборців були на його боці), вічний революціонер почув таке «резюме» від своєї Ольги:

“— Чи не казала я тобі? Бачиш, скільки прикростей? Кандидатом ти був, а депутатом не будеш!
— А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! — спокійно відповів поет. — Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди…”

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.

Але те, що тих «плодів» знову не буде під час третьої кандидації на посла від Тернопільської виборчої округи в 1898–му, добре відчував навіть син–семикласник тернопільського повітового лікаря Олександра Гладишовського. Він добре знав (адже не раз чув про це) «виборчий рецепт» перемоги свого батька, а заодно й тодішньої влади: поляки в таких суспільно–політичних умовах легенько куплять українців, адже українці продаються!!! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу. Тоді ж виникло таке поняття, як «хрум». «Хрум» вважався сильнішим за будь–які високі політичні ідеї…

Попри те Франко розуміві знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю». Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно однаково, хто з нього буде «шкіру дерти» і податок знімати.

Саме галичани почали рішуче виступати проти ідеї української незалежності. Занадто добре і солодко жилося їм під рукою австрійського цісаря, який завжди вмів дати раду товкотнечі в українських і польських колах, умів тримати державу вкупі. В такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву й поступу. Крім того, простим українцям ні на що було нарікати. В умовах Австро–Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, в тому числі й культурні: мали свою пресу, гімназії, свободу релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було добре. Засоби масової інформації, які згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на чергу дня питання державності? Воно не на часі, «тата» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба потребує жертв. Будуть тюрми, репресії. Словом, краще так, як є.

У 1898–му свідома частина тернополян хотіла як віддячити Франкові за його титанічну працю, так і вибачитися за тих, несвідомих, кого купували поляки у попередні виборчі перегони.

Кожне передвиборче віче, де сильний дух Франка, того, «що тіло рве до бою», став «на прю», перетворювалося в справжнє свято. Франко з неймовірним успіхом сам об’їздив села і міста, де вів свою передвиборчу кампанію. Так було у Великому Глибочку, Чистилові, Денисові, Купчинцях, Пронятині. Кожне село мало свій місцевий комітет, зв’язаний з центром. З центру вчасно надходила інформація та потрібні інструкції. Скрізь по селах були добрі приятелі Каменяра, і він був певний, що вони допоможуть у виборчій боротьбі. Все йшло до того, що Франко мав би вийти переможцем. Не лише українці, а й дехто з поміркованих поляків уже наперед вітали його з успіхом. Проте з перевагою в 10 голосів виграв повітовий лікар…

Якщо першого разу Іван Франко досить гумористично подивився на свій неуспіх: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно не снилося: обрання урядового кандидата коштувало йому 8–10 тисяч золотих. Найбільшу частину цієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені листа з подякою», то після третього каменярського лупання скали справедливо визнав: «Я половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!! Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей».

Після продажності, підкупу, лицемірства, політичних амбіцій, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко цілком зійшов з політичної арени.

Кубок в честь дивизии СС "Галичина"